• Увеличить размер шрифта
  • Размер шрифта по умолчанию
  • Уменьшить размер шрифта

Історія с.Іскрисківщина

Печать
Микола БАБАК

Іскрисківщина:
історія території


с. Іскрисківщина

2014 р.

Історичні хроніки


Коли? Хто? Чому так називається? З такими запитаннями 25 років тому звертався я до Іскрисківщинського сільського голови Білопільського району Сумської області, вчителів історії училища та школи. Та жоден з них тоді не дав конкретної відповіді. Були лише легенди. І тільки пізніше в приватній розмові краєзнавець, історик В.Г. Хроленко сказав, що, найвірогідніше, село було засноване поміщиками Іскрицькими. З тих пір я вирішив зайнятись питанням вивчення історії нашого краю. Посильну допомогу в цьому мені надавали вчитель історії школи Артеменко Н. І., історик, краєзнавець Зарко Ю.В, краєзнавець Галушка В. О. а також пошановувачі старовини - місцеві жителі, ветерани війни та праці Мироненко А. І., Пригар В. Ф., Бутенко А.П., Коломійченко Є.Г. та інші.
Звичайно, і самому довелось відвідати архіви міст Суми і Харків і всі наукові бібліотеки цих міст, бібліотеки університетів та місцеві бібліотечні заклади. Приведені нижче хроніки є лише скороченими, бо повний об’єм метеріалу мають окремі копії довідок, документів, таблиць, фотоматеріалів та ін. Історичний матеріал постійно поповнюється і розширяється. Особливо це стосується дореволюційних часів, часів громадянської війни і ХІХ ст. Отже, знайомтесь з історією села, якому цієї весни виповнюється 324 роки.

Бабак Микола Олексійович
викладач Білопільського вищого професійного училища, краєзнавець.


Заселення території

Іскрисківщина – село, центр сільської ради, розташоване за 11 км на північ від районного центру м. Білопілля та за 6 км на схід від залізничної станції Волфине.
Населення сільської ради складає 580 чоловік. Сільській раді підпорядковані населені пункти: Іскрисківщина, Безсалівка, Соляники, Рогіз-
не, Нескучне.
Територія сільської ради займає 4585 га земель, з них 3375 га - площа сільськогосподарських угідь.
В селі функціонують відділення державного навчального закладу «Білопільське вище технічне училище», в якому навчається близько 200 учнів професіям сільськогосподарського профілю, навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад, відділення зв’язку, бібліотека, фельдшерсько-акушерський та аптечний пункти, сільський будинок культури. Торгівлю продовольчими товарами здійснюють два магазини Павловського сільпо та приватні підприємці.
Село газифіковане. З 2005 року під газову мережу підключено 90 приватних будівель. Найбільшу опіку для завершення газифікації села, розпочатого ще за колгоспних часів, надали тодішній начальник управління агропромислового розвитку при райдержадміністрації Місюра І. М., директор училища Христій Ю. Г. та автор даної книги, як тодішній сільський голова.
На території села Іскрисківщина в середині ХХ століття встановлений момеріал – пам’ятник односельцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни; є могила, в якій поховані воїни партизанського загону, що боролися проти німецької окупації в 1919 році.
На території школи захороненні воїни, що звільняли село 2 вересня 1943 року від фашистів, їх імена закарбовані на плиті момеріалу. Влітку 2007 року на родинному кладовищі меценатів та цукрозаводчиків Терещенків випускниками Іскрисківщинського сільськогосподарського технікуму 1966 року встановлений пам’ятний хрест. В 2011 році на навчальному корпусі колишньої «сельскохозяйственной школы» (нині навчальний корпус училища), встановлена момеріальна дошка в честь засновника згаданого навчального закладу в 1882 році І. Н. Терещенка. Дошка встановлена за ініціативи тих же випускників 1966 року: Леоніда Погрібного, Миколи Лісовенка, Миколи Піщуліна та інших…
Слобідка Скрицьковщина вперше згадується в історичних документах в 1732 році як власність білопільського козацького сотника Федора Куколя. Однак заселення цієї території розпочалося дуже давно, ще за часів Скіфської держави в V-IV столітті до н.е., про що свідчать кургани скіфських воїнів, похованих там. Станом на середину ХІХ століття картографія того часу свідчить про 19 таких насипів на землях сучасної сільської ради… Крім того, назви річок нашого краю Волфа та Куянка згадуються в описах Путивльського повіту Московської держави за 1596 рік як володіння Путивльського Молчанського монастиря…
Точну дату заснування населеного пункту історія не називає, але цілий ряд історичних фактів досить точно вказують на час заселення цієї території козаками - вихідцями з Правобережної України. По вже згаданому «перепису сотень Сумського козацького полку» в 1732 році названі населені пункти білопільської та ворожбянської сотень: слободи Проруб, Климівка, Ворожба, слободки Скрицьковщина та Куянівка…, деревня Павловка, а також населені пункти нинішнього Глушковського району Росії.
Слободкою в ті часи називали невеличкі (1 – 5 дворів) козацькі поселення, що тимчасово звільнялися від податків на млини та винниці. Історія свідчить, що перший такий царський указ був виданий Сумському козацькому полку 23 жовтня 1689 року. …За заслуги полку під час другого кримського походу в 1689 році у складі російської армії під командуванням В. В. Голіцина… станом на 2 роки. (Бо під час згаданого кримського походу в тому ж 1689 році від козацьких слобідських полків, Сумського та Охтирського, в 1500 чол., залишилось менше сотні). *Тобто, тільки після згаданого указу Петра І, нове поселеня козаків називалось «слободкою», а не хутором, чи деревнею, чи якось по-іншому. Це і є першим фактором. *Другим же є те, що нове поселення міг заснувати лише хтось з еліти козацької сотні: осавул, хорунжий, писар, отаман, ну і сам сотник, звичайно, з дозволу самого полковника. За тих часів кожен із еліти сотень мав такі поселення – хуторки (слободки), що матеріально допомагали нести нелегку почесну козацьку службу. Так було із слободкою Скрицьковщина. Від згаданого вище походу в сотнях залишилось мало козаків, а керівного складу і того менше, призначали молодих...
Слободку заснував новий хорунжий білопільської сотні Адам (Андрій) Скрицький восени 1689 року, бо разом з посадою отримав земельний наділ, що називався «займанщина». Перших 5 сімей він поселив …«на високом берегу ручья Камишанка» своїх підлеглих, підсусідків, вже весною 1690 року…
*І наступним фактором було те, що у Адама не було «потомства», то ж будівель у слободці Скрицькі так і не побудували, а пізніше, просто продали її іншій сім’ї – Куколям…
…Брати Скрицькі є вихідцями багатого козацького роду з Гетьманщини. Їх батько, Скрицький Василь Михайлович, був досить відомим козацьким полковником Правобережжя майже 20 років. Бабуся Єва була рідною сестрою гетьмана Павла Тетері. А їх сестра Уляна стала дружиною іншого гетьмана – Данила Апостола. Ото ж батько добре знав усю козацьку еліту того часу і Гетьманщини, і Слобожанщини. А після смерті свого дядька, Павла Тетері, полковник В. М. Скрицький отримав величезне багатство на Правобережній Україні у вигляді золотого запасу та півтора десятка містечок і хуторів. Пізньої осені 1677 року полковник В.Скрицький разом з обозом в 30 козаків і всією своєю сім”єю прибули в Миргород на весілля своєї дочки Уляни та миргородського полковника Данила Апостола. Після гучного весілля батько молодої привіз двох своїх синів на службу до Ворожби, в сотню Степана Куколя. Чому? Мабуть, з дозволу Сумського полковника Герасима Кондратьєва, до свого давнього знайомого Степана Куколя. І, мабуть, ще тому, що рідний брат Степана, Петро Куколь, був осавулом рідного полковнику димерського полку з 1672 року. Обидва сини вчились по три роки у Київському колегіумі. Адаму було 20 років, а Григорію – 18 років. Настав час, за старою українською традицією, розпочинати козацьку службу…
І, насамкінець, територія Ворожбянської сотні була найбільш віддаленою від районів бойових дій з татарами. Поселились молоді козаки в слободі Климівка…, просто батько купив їм хату, можливо, і не одну. От тільки про їх сім”ї нічого не відомо.
Згадані пільги козацьким полкам Петро І в 1692 році іншим указом продовжив на три роки, а в 1695 році – ще на 5 років. Всі поселення, засновані після 1700 року, розпочиналися вже з назви «хутор», і всі мешканці Слобожанщини стали платити податки, пільги закінчилися…
Слободка Скрицьковщина помаленьку розросталась. Сім’я козака проживала в Климівці, а сам Адам служив хорунжим білопільської сотні. Довгі 18 років служба була тяжкою: близько 15 бойових походів за межами Слобожанщини довелося пережити білопільським козакам. Літом 1708 року Сумський полк прийняв участь у придушенні повстання запоріжських козаків під проводом Булавіна. Полк поніс великі втрати, загинули і полковник Андрій Кондратьєв, і брат Адама, ворожбянський сотник Дмитро (Григорій) та ще багато - багато народу. Сам Адам був тяжко поранений і до служби … «был не пригеден»… Помер Адам (Андрій – по церковному) в 1722 році, «…безпотомственно…» Після його смерті дружина продала землі Скрицьковщини разом з підданими новому писарю білопільської сотні, досвідченому козаку Федору Степановичу Куколь – Яснопольському.
Після придбання поселення Ф. Куколь розпочинає будівництво маєтку, будує нову греблю ставка та новий водяний млин. Слободка приростає населенням. По перепису Слобідських полків в 1732 році в населеному пункті проживало… « дворников – 1, дворов – 19, хат – 25, подданных – 102, (враховували лише чоловіків). При виннице – 1 двор, 1 хата, 3 подданных. На хуторе Шкодином (територія села) двор – 1, хата – 1, подданных – 3». Тобто, всього населення слободки складало близько 300 чоловік, враховуючи дітей та стариків.
Вже після смерті Петра І, в 1725 році, Федора Куколя обирають сотником білопільської сотні. Подія ця сталася 17 грудня, в день святої Великомучениці Варвари. А вже весною наступного року сотник розпочинає будівництво дерев’яної козацької церкви, названої в честь дати 17 грудня. Але життя вносить свої корективи, в 1735 році Ф. Куколя не стало. Все будівництво зупинилось майже на 5 років. Продовжив роботу його син Федор Федорович, будучи спочатку хорунжим, а потім і новообраним сотником білопільської сотні. Нова церква розпочала службу в 1745 році, а слободка стала селом. За даними історії Харківської єпархії в 1750 році до парафіян належало 668 чол. З цього випливає, що основна маса проживала в селі, бо в окрузі був хутор Волфіно (нинішня Безсалівка) з населенням «…5 черкас при пасеке» попа Івана Рудівського та вже згаданий хутор Шкодін…
До речі, всі три сини Ф. Куколя були сотниками білопільської сотні: Федор, Петро та Іван. А Петро в 1765 році став ще й капітаном новоствореного Сумського гусарського полку після розформування слобідських козацьких полків. Станом на 1773 рік в селі було вже два господарі: Ганна Куколь – Яснопольська, вдова колишнього козацького сотника Івана Куколь – Яснопольського, яка мала 510 чоловік підопічних, та Ганна Титова, вдова майора Титова , мала 144 підопічних. На жаль, невідомо, чи була при церкві початкова школа чи ні, бо на цій території в середині ХVІІІ століття в поселеннях проживало близько 1500 чоловік всього населення.


Перші ремесла

Перші ремесла на цій території появились задовго до приїзду козаків з правобережжя Дніпра. Це були - ... «бобровы гоны и борти».
А вели ці промисли монахи Путивльського Молчанського монастиря, бо вся ця територія (майже всього Сумського козацького полку) належала монастирю. Але потрібно внести деякі уточнення: густі листяні ліси росли неширокою полосою вздовж лівого берега ріки Сейм та вздовж обох берегів його лівих приток Волфи, Виру, Вижлиці, а ввесь простір південніше, аж до долини ріки Сули, був безлісим. В часи Київської Русі цей простір називався «степовим коридором». Так було останні три тисячі років, про що наглядно свідчать сучасні карти грунтів Сумської області, де чітко розділені опідзолені чорноземи та типові чорноземи. То ж, можливо, на цих степових просторах випасали стада худоби. Особливо в часи Скіфії, коли були насипані всі 19 курганів навколо села. А перші переселенці, козаки, доповнили новими ремеслами: гатили ставки для водяних млинів, розводили рибу, ставили винниці, відгодовували боровів та вепрів, будували цегельні, «селітроварні» і, пізніше, інші промисли… Даних про всі ці промисли в кінці ХVІІІ ст. ми не маємо, крім млинів та винниць. А вже на початку ХІХ ст. в 1835 році штабс-капітан, поміщик Микола Іванович Куколь – Яснопольський, побудував цілий цегельний завод, який у рік випускав 50 000 шт. цегли. Для випалювання, вірніше, «висушування» використовували солому (500 возів). Ще через 4 роки в селі той же поміщик побудував «винокурный завод», який щорічно давав продукції 20700 «вёдер винна – самогара по цене 38 копеек за ведро» на суму 7866 крб. «серебром». В 1862 році новий володар старого маєтку Титових – Сергій Дорошенко привіз з Курської губернії технологію виробництва селітри разом з своїми «спецами» (сімей 20) та поселив їх за територією села. Довго ця вулиця в селі називалася «Виселком». Тому друга назва села – «Сергеевское» згадується майже до ХХ століття на географічних картах тих часів в честь господаря Сергія Дорошенка. Саме селітровари потім і розорили всі згадані скіфські кургани довкола села та ще розібрали дерев’яні залишки давньоруського поселення «Городок» в долині річки Волфа…
Але… у всі часи і віки доля не «жалувала» тих, хто розорює могили. Так сталося і з добром поміщика. В 1870 році його ж кріпаки підняли повстання та забрали собі 22 десятини землі і до щенту спалили маєток поміщика разом з великим садом. Довелося тодішній волосній владі викликати на допомогу роту Сумського гусарського полку, але маєток так і не відбудували. А трохи пізніше С. Дорошенко продав свої перші 130 десятин землі сім’ї Терещенків, (про що є копії цих документів), а своїх кріпаків продав сім’ї Куколь – Яснопольських. Це був уже 1880 - й рік.
Найбільше будівництво в селі в середині ХІХ століття провів вже згаданий поміщик М. І. Куколь – Яснопольський. Крім названого ворибництва в 1840 році він побудував приміщення земської лікарні на 7 ліжок. Це приміщення довгі 80 років було єдиним закладом охорони здоров’я всієї округи. Спочатку ним опікувався М. Куколь – Яснопольський, а згодом І. Н. Терещенко, а потім і М. І. Терещенко.
В 1852 році розпочала службу нова церква, побудована за 4 роки поряд з діючою на кошти того ж М. Куколь – Яснопольського та, частково, парафіян. Дерев’яне приміщення цієї церкви і до сих пір стоїть в центрі нашого села. Почини по будівництву в селі продовжила сім’я поміщиків, цукрозаводчиків, меценатів Терещенків.
В 1882 році Іван Миколович Терещенко заснував сільськогосподарську економію для своєї «цукрової промисловості», побудував учбові приміщення та майстерні сільськогосподарської школа, житлові будинки для вчителів школи і приміщення для сільськогосподарської худоби і свиней, а також інші будівлі. Учбове поле площею 35 десятин теж було одним з навчальних класів. Очевидно, що на початок заснування названого училища в селі вже була початкова та церковно - парафіяльна школи, бо чимало місцевих учнів навчалися в сільськогосподарському училищі. (Ще 40 літ тому місцеві старожили гордились своїми дідами та прадідами, які «вчились господарювати у Терещенків».) На підтвердження останнього факту: наш земляк Михайло Дмитрович Власенко в 50 роки ХХ століття був міністром сільського господарства Казахстану, «підіймав цілину». Станом же на 1880 рік кількість парафіян церкви складала 2280 чоловік дорослого населення, що проживали в 13 різних населених пунктах.


Училище

Якщо тут дописати історію навчального закладу, то після 20 років експлуатації перших приміщень, в кінці ХІХ століття побудували зерносклад для зберігання посівного матеріалу, водонапірну башту та свердловину. В 1904 році закінчили будівництво двоповерхового навчального корпусу та двоповерхового гуртожитку. Побудували будинок для директора училища І. Юдіна. По території провели водопровідну систему до всіх приміщень, та, навіть, до маєтку поміщиків Бирдіних. За даними опису залізниць Російської імперії за 1903 рік І. Семенова сказано: «…в 10 верстах от Ворожбы находится имение И. Н. Терещенка Искрисковщина площадью 380 десятин, из которых 300 составляет пашня, 4 – х польный севооборот. Стадо КРС состоит из полукровных голландских коров. Молоко перерабатывают в сыр, бакштейн и масло. Свиньи – йоркширы. В хозяйстве имеется выкормка грены и разматывание коконов. В имении учреждена Михайловская сельскохозяйственная школа с различными мастерскими и учебным полем…». Весною 1903 року всі колишні «…Тёткинские имения… стоимостью 600 тысяч рублей для ведения хозяйства и заводов…» Микола Артемович Терещенко персонально заповідав своєму онуку Михайлу Терещенку. А згодом і батькові всі землі та маєтки стали власністю М. Терещенка, то ж і училище в 1904 році називали вже «Михайлівською школою». В роки радянської влади в 1924 школі дали ім’я Леніна. В 1926 році училище називалось сільськогосподарською професійною школою.
В 1927 році на базі школи був створений сільськогосподарський технікум, в якому учні оволодівали професією бухгалтера, а через 8 років відкрили факультет молодших агрономів. В роки Великої Вітчизняної війни в його приміщеннях був розміщений німецький госпіталь. А вже після війни знову почались навчання учнів. В 1967 році технікум реорганізували в сільськогосподарське училище № 8 (СПТУ – 8), де навчали професії тракториста. В 1985 році відкрили професію кухаря, з 1992 року – професію водія категорій «В» та «С», через рік відкрили професії плодоовочівника, тваринника, в 2002 році – професію продавця продовольчих та непродовольчих товарів, кондитера. В 2009 році пройшла чергова реорганізація та об’єднання в ліцей, а в 2012році реорганізували у ВПУ.
Сьогодні - це державний навчальний заклад «Білопільське вище професійне училище» із збереженням навчального профілю. Протягом всієї історії навчального закладу постійно оновлювалась його матеріальна та навчальна база. В 50-х роках ХХ століття було побудоване приміщення для сільськогосподарських тварин. В 60-х роках це приміщення винесли за межі території технікуму, вірніше, поряд з навчальним полем побудували нове, а старе перебудували під ремонтну майстерню. В 1976 році побудували новий триповерховий навчальний корпус, а через рік - і нову котельню. До речі, в 1978 році котельня опалювала 2 навчальні корпуси, середню школу, клуб, магазини, їдальню та житловий будинок на 4 квартири. В 1985 році побудовано спортивний зал, в 1993 році – приміщення майстерні з 7-ма лабораторіями з багатьма навчальними класами та службовими приміщеннями. Майстерня опалювалась тією ж котельнею. Оновилась система водопостачання та «теплотраса».
Нині в училищі (у відділенні села) орних земель - 340 га, навчається більше 200 учнів, штат працівників складає близько 60 чоловік, з яких половина - це викладачі та майстри виробничого навчання. До послуг учнів 14 кабінетів, 9 лабораторій, їдальня на 100 місць, спортивний зал з обладнанням, бібліотека в 30 000 книг, гуртожиток, стадіон та спортивні площадки. Училище має підсобне господарство з 2-ма приміщеннями ферм, сіносховище, ангар для зберігання врожаю в 1380 квадратних метрів, овочесховище, площадку для зберігання техніки.
В 1970 році викладач училища Трегуб О. В. нагороджений медаллю «За доблестный труд», а в 1985 році тодішньому директору Сідому Василю Йосиповичу присвоєно звання «Заслужений працівник народної освіти України». І сьогодні у працівників училища нелегке завдання по підготовці молодих кадрів для агропромислового виробництва нашої країни.


Школа

Сьогодні в селі є навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад, в якому навчається більше 40 учнів, навчають їх 12 вчителів. При НВК є дошкільний заклад. Діти навчаються за кабінетною системою, є бібліотека, майстерня для трудового навчання, дитяча та спортивна площадки, єдиний в районі музей сім’ї меценатів та цукрозаводчиків Терещенків. Навчальний заклад має свій сад та город з навчальними ділянками.
Перша згадка в історичних документах про школу в Іскрисківщині відноситься до 1904 року в описі Харківської єпархії. Про священика Андрія Клємєньтьєва сказано: «Проходит должность законоучителя и заведует местной школой и законоучитель училища…». Але, очевидно, що на той час в селі церква несла службу вже 168 років, а школи не було? Сумнівно! За даними ж «Історії Слобожанщини» професора Багалія Д. І. вже на початку ХVІІІ століття по нашому краю ходило багато мандрівних вчителів – д’яків.
Першу народну чотирирічну школу в селі засновано після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Причому такі школи були засновані і в навколишніх селах: Безсалівка, Нескучне, Подобріївка, Рогізне. За даними статистики на грудень 1926 року в Іскрисківщині була одна початкова школа та одна семирічна школа, а також «...сільськогосподарська професійна школа» і ряд підприємств (товариств)… В 1949 році «семирічку» реорганізували в середню школу, але в навколишніх селах ще працювали початкові школи. В 1952 році було побудоване двоповерхове приміщення школи. Навчалось в той час у школі до 400 учнів. Колектив складався з 22 вчителів, які давали дітям дорогу в життя. Серед випускників школи були і є міністри, генерали, професори, військові аташе за рубежами як Радянського Союзу, так і України, поети й літератори, заслужені льотчики й моряки: Власенко М. Д., Павловський Б. П., Кутовий П. В., Сохань П. С., Вировець В. Г., Кутовий К. В., Макаренко І. Ф., Бутенко В. В. та ін. Багато випускників школи загинули в роки Великої Вітчизняної війни, їх імена вписано на момеріалі Слави в центрі села. Йдуть роки але шкільні традиції в селі зберігаються, і кожен рік злітаються до рідної школи її вже дорослі випускники.
За самовіддану працю вчителька школи Власенко Ганна Іллівна була нагороджена медаллю «За доблестный труд».


Медичні заклади

Про перший такий заклад ми вже згадали, а наступні майже 80 років він був єдиним у селі та в усій окрузі. До 1923 року даних про інші заклади ми не знаємо, а цього року, після розправи над сім’єю священика Андрія, лікарню перевели в його будинок. Під час війни в ньому проживав німецький комендант разом з сім’єю, а з 1943 року в приміщенні знову став медичний заклад (лікарня) на 10 ліжок. На початку 50-тих років минулого століття населення села стрімко зростало, то ж пологову палату лікарні перевели в окреме приміщення. До війни в ньому кілька років було приміщення школи (два класи), а, взагалі, це був колишній будинок псалома Степана Чулкова, а самого псалома забрали органи НКВД в 1928 році разом із сім’єю. До середини 60-тих років пологове приміщення працювало з повним навантаженням, а потім його перевели до лікарні с. Павлівка, а лікарня в селі Іскрисківщина, працювавши ще майже 10 років. Згодом була переведена також до с. Павлівка. В приміщенні ж організували фельдшерсько-акушерський пункт, який працює в ньому і донині разом з аптечним кіоском.


Сільськогосподарські підприємства

Робота на нивах довкола населених пунктів розпочалася одночасно з приходом перших переселенців на ці землі. В роки козацьких полків це були люди, які мали свої наділи та ще й працювали на сотника, хорунжого чи писаря по 2 – 3 дні (підсусідки). Поряд з ними працювали наймити, які не мали своїх наділів, а працювали у господаря, фактично, за харчі, часто разом с своєю сім’єю. Зазвичай і в Куколів, і в Титових були свої економії, де перероблялось та зберігалось збіжжя урожаю. А вже на кінець ХІХ ст в селі проживали поміщики Бирдіни, Коропчевські та Терещенки. В дєрєвні Волфіно проживали поміщики Багрей та Канівцов. В хуторі Нескучний – поміщик Болотов. Населені пункти Соляники, Новоєленовка (Рогізне), Вировцівка, Косилівка, Галановка поміщиків не мали, і землю обробляли «одноосібники». Серед них виділялися селяни, яких пізніше назвали куркулями, і доля їх багатьох відома, а сьогодні їх називали б ефективними власниками. Одним з таких власників був житель хутора Вировцівка Кирноз І. Н. Навіть через 50 років жителі села пам’ятали про душевність та доброту, з якою він відносився до своїх працівників. При створенні сільськогосподарської артілі, Кирноз свій будинок і ввесь реманент віддав у колективне господарство. Йому запропонували посаду голови, відмовився, тоді селяни «всім миром» зібралися і за 1 добу побудували Кирнозу саманну хату. Все своє довге життя чоловік працював у колгоспі рядовим, а помер вже після війни. Похоронили його у власному садку над ставом поряд з могилою дружини. І сьогодні на одній з цих могил можна побачити старий камінний хрест, поставлений в далекому 1916 році минулого століття.
Після революції у поміщиків землю забрала влада та роздала малоземельним та безземельним селянам, а вже в 1923 році з ініціативи тієї ж влади починають створюватися перші комнезами. При створенні такого в селі Іскрисківщина комнезамівці на радощах спалили старий маєток Бирдіних, побудований ще Куколь – Яснопольськими. Аналогічно, в ці роки (1923-тій) були знищені поміщицькі маєтки в Волфіно (Безсалівка) та в Нескучному.
Станом на 1926 рік вже згадана статистика повідомляє, що на території Іскрисківщинської сільської ради кооперативна мережа мала торф’яне товариство, два споживчих товариства, сільськогосподарське товариство, кроліківниче товариство та машинотракторне товариство. Вже через найближчі 3-4 роки всі вони будуть реорганізовані в сільськогосподарські артілі.
Найпершу артіль організували жителі хутора Нескучний 9 січня 1929 року, яка мала назву «ім.. 9 Січня». Чому? Ви спитаєте… Я теж… Історія знає… Але відомо, артіль організували на базі господарських приміщень маєтку поміщика Болотова, бо будинок партизани спалили в 1919 р.
Вже через 20 днів артіль організували жителі деревні Волфіно (Безсалівка) – «імені Горького». І теж на базі господарських приміщень одного з поміщиків, (де будинок теж спалили партизани). Інший маєток жителі Безсалівки «відстояли». Пізніше в ньому відкрили початкову школу, де були інші будівлі та великий сад.
В селі Іскрисківщина першу артіль організували 1 березня 1930 року, що мала назву «Іскра», інші три артілі були організовані пізніше, в квітні того ж року. В селі Подобріївка 4 артілі були організовані протягом 1930 – 1931 років. Вже в середині 30 – тих років на базі 11 артілей було створено три колективні господарства (колгоспи): «Іскра», «Червона Україна» та ім. Горького. Кожне з господарств мало в своєму користуванні близько 800 – 900 га орної землі, свою тваринницьку галузь, сади, городні бригади та ін. Але допомогу по збиранню врожаю зернових та інших культур технікою надавали МТС. Землі сіл нашої сільради обслуговувала Річківська МТС (машино – тракторна станція). Ще в довоєнні роки господарства розбудовували свої бригади, будували ферми, силосні ями, водопроводи та інші господарські приміщення (плотні, кузні, зернотоки). Така система господарства працювала до війни і в перші роки після війни. В 1951 році на базі трьох колгоспів був створений один – «Іскра». Всі господарські приміщення після війни були винесені за межі населених пунктів, а тому знову були побудовані нові приміщення ферм та всього прифермського комплексу. Основний напрямок діяльності колгоспу: зерно – молочно – тваринницький зберігся протягом всього періоду існування господарства.
В 1972 році до господарства приєднали бригаду села Соляники площею 632 га. сільськогосподарських угідь. В цей період розпочинається будівництво нових господарських і житлових приміщень. Загалом за 20 років у господарстві побудували 78 житлових будинків, 2 ремонтні майстерні, 2 автогаражі, 7 тваринницьких ферм різного призначення, токове господарство, 5 ангарів, 2 будинки тваринників, 2 котельні, їдальню, 9 водонапірних башт зі свердловинами, будинок культури на 250 місць, 15 кілометрів доріг з твердим покриттям по Іскрисківщині та навколишніх селах та 2 «хімсклади». Велика заслуга в цьому будівництві людей, що очолювали господарство останні 35 років. Це Коробкін І. І. та Місюра І. М., та команди їх спеціалістів. Тільки в 80 – ті роки господарство побудувало приміщення почтового відділення та ощадбанку, повністю був оновлений парк техніки та технічного обладнання. За якихось 4 – 5 років господарство стало «мільйонером», використавши передові технологій організації праці та госпрозрахунку.
На жаль, історія господарства закінчилась того ж 1 березня… але 2000 року… шляхом реорганізації в чергове вже приватне ПП. А ще через два роки господарство «чужі специ» збанкрутували, і стерли з лиця землі (в прямому розумінні цього слова)… Рівно 70 років…!!!
Сьогодні близько 3000 га орної землі сільської ради обробляють кілька приватних фірм, використовуючи свою техніку. Сільські механізатори залишились безробітними. А вся соціальна сфера села тримається на відділені училища з його учбовим господарством та технічним оснащенням.
В 70 – тих роках трудівники колгоспу «Іскра» Місюра М. С. Дудкіна К. І – нагороджені орденами «Трудового Червоного прапора», а Пономаренко В.Є. та Гулянська Г.П – орденами «Трудової Слави ІІІ ступеня».


Культура

Про культуру до революції важко що-небудь сказати. А вже після неї, 1926 році в селі була хата-читальня, сільський будинок, кіно, театр та три вже згадані школи. В училищі (сільськогосподарська професійна школа) на той час була своя бібліотека, бо і сьогодні в ній зустрічаються дореволюційні книги. До 1946 року окремого приміщення клубу не було, а після, під клуб використали приміщення церкви, яке до цього 16 років використовувалось як зерносклад. В цьому приміщенні було розміщено 150 посадочних місць, кінобудка замість дзвіниці, та сцена замість іконостаса. Приміщення відремонтували, заштукатуривши на всіх стінах лики святих. Всередині поставили 2 опалювальні пічки. А в 1976 році цей клуб підключили до училищної котельні, а печі викидали. Таким чином приміщення церкви досить добре збереглось у свої 160 років. На жаль: на початку 90 – тих ініціативна група жителів села отримала від колгоспу 10 000 рублів на ремонт покрівлі, але гроші «прикарманили» і все… В 1991 році був зданий в експлуатацію новий будинок культури, а вже через 4 роки все закінчилося… Відключений від опалення, клуб почав щовесни руйнуватися від потоків води… Сьогодні новий клуб капітально відремонтовано. Велика заслуга в цьому нинішнього сільського голови Гайдук Г. В.


Історія території

Територія самого села історично складалась з історії навколишніх хуторів, а сьогодні - це вулиці Іскрисківщини. І найстарішим є хутор Горбанівка, відомий ще з середини ХVІІІ століття. Заснований в 1766 році майором Титовим при розформуванні слобідських козацьких полків, а поряд на колишньому хуторі Шкодиному побудували маєток. Проіснував маєток до 1870 року, коли під час повстання бідняків був спалений. Хоч вулиці в селі по-місцевому і досі мають назви «Горбанівка та Шкодівка». Іншим населеним пунктом, розміщеним поряд з с. Іскрою (самоназва села Іскрисківщина), є нинішня вулиця Горна. В простонароді – Виселок, так називалось «сєльцо» Сєргєєвскоє, поселене поміщиком Дорошенком своїх кріпаків для виробництва селітри (хутор селітроварів). По суті «сельцо» це ніби призаводський хуторець, аналогічну назву мали в ті часи багато населених пунктів нашого району: Мороча, Степанівка, Новопетрівка та інші. Заснована в 1861 році нинішня вулиця Подобріївка, заселена вихідцями з хутора Подобрійов, що входив у складу нинішнього села Будки. А ще на початку ХІХ столітті на цих землях стояв хуторець Хілков, що обслуговував навколишні водяні млини. А сама Подобріївка – ровесниця будівництва залізниці Київ – Курськ ( 1869 рік). Саме і її жителі приймали участь у будівництві цієї дороги, а потім багато років працювали (і сьогодні працюють) на залізниці – така в селі традиція. Довоєнна Подобріївка мала одних дворів 165 з населенням до 1 000 чоловік. Сьогодні на цій вулиці проживає всього 17 мешканців, дорога асфальтована, але вулиця не газифікована.
Вулиця Радянська (Вировцівка – по старому) заснована особистим кухарем поміщика, штабс-капітана Миколи Івановича Куколь – Яснопольського на прізвище Вировець в 1871 році. За хорошу роботу на старості літ поміщик відпустив кухаря і дав у користування земельну ділянку. Це прізвище походить, можливо, від корінних жителів літописного Виру- «вирівці», що постійно проживали на хуторах довкола «Лєтучівки». На хуторі жили всі священики, там було і є персональне хуторське кладовище. На ньому похований останній батюшка Андрій весною 1923 року, а не поряд з церквою… В довоєнні часи на цій вулиці проживало 35 дворів Вировців, а сьогодні – 3.
Про навколишні села вже згадано, але… найстарішим поселенням є, без сумніву, Безсалівка. За даними перепису Сумського козацького полку в 1685 році стольником Орловим читаємо «…на полпути от Летучевки к Глушкове …деревня Салеевка на реке Волфа. Помещик А. Марков и др. За ним подданных и пришлых 12 дворов… Построена более 15 лет тому назад на землях крыжской сотни…». Але після спорів козаків білопільської та ворожбянської сотень з путивлянами в 1685 році прийшов указ царя Олексія Михайловича… «…всех великоросов с територии слободских поков убрать вместе с имуществом и урожаем за реку Сейм и реку Снагость… все помещения уничтожить»… 12 дворів було спалено. І тільки через 45 років дізнаємось там же про хутір біля пасіки попа Івана Рудівського з села «Лежачі на Попах» (Поповолежачі). На хуторі свою пасіку тримали і білопільські сотники… А в 1765 році хутір отримує в своє володіння «надворний совєтнік» Іван Юдін та дає свою назву - «Волфіно» в честь сусідньої річки Волфи. Більше ста років дєрєвня Волфіно була у володінні Юдіних, а потім землі і маєток продали... Так в кінці ХІХ століття в селі стало два поміщики.
Революція 1917 року дуже не потрясла Волфіно. Жили дружно, бо в окрузі їх інколи називали «кійошниками», тобто все село могло само за себе «постояти». А вже після громадянської війни в деревні появились ярі прихильники нової влади. Один із них став першим головою новоствореної сільської ради в селі Іскрисківщина, та приклав максимум зусиль, щоб знищити церкву в Іскрі. При допомозі НКВД це йому вдалося, але… і самому І. М. Сенченку довелося через рік скласти голову на смоленщині… Багато довелось Безсалівці (назва з 1926 року) пережити за стільки років… Сьогодні в селі проживає 62 жителі.
Цікавою є історія села Нескучне. Село засноване виходцем дєрєвні Супруновка – Супруном. В 1842 році цей Супрун купив у сім’ї Юдіних земельну ділянку для своєї дочки, яку в простонароді називали «Султаншою»… Доля цієї жінки склалась драматично: «волею-неволею» в молоді роки вона попала в Крим, де вийшла заміж за татарина, завела сім’ю. Після смерті чоловіка вона довго поневірялась, поки Сумські гусари не допомогли їй разом з дітьми повернутись на батьківщину. Та батько не пробачив донці такої виходки… Тому побудований хутор так і називався Султанівкою багато років. А прізвище Супрун і досі відоме в сільській раді. Пізніше землі поряд прикупив російський поміщик Болотов, на хуторі побудував маєток і дав іншу назву – Нескучне. Так до революції сім’я Болотова і проживала в хуторі. Відомо, що син Болотова був жонатий на Марині Куколь – Яснопольській, служив у царському війську генерал-інтендантом. Батько його помер під час революції в досить преклонному віці і похований поряд з маєтком на родинному кладовищі. До речі, там же поховано 11 представників роду Болотових в родинних склепах. На жаль… та артіль «9 Січня» дала початок знищенню згаданого кладовища: пізніше (в 30-ті роки) прямо на склепах зробили загони для худоби і все за… гадили. До 1985 року в Нескучному була бригада з двома фермами великої рогатої худоби. Потім все перевели в Безсалівку, а населення потихеньку залишило село. Сьогодні в селі проживає всього 2 двори.
Село Рогізне засноване після революції (в 1923 році) і спочатку називалось Новоєлєновка, тобто, це був виселок, коли селяни отримали поміщицьку землю. Згодом (в 1926 році) цей хутор назвали Рогізне. Тоді в ньому проживало 40 дворів з населенням в 230 чоловік. В 60 – 80-ті роки в селі (та й в інших населених пунктах) були магазини. Сьогодні тут проживає 2 сім’ї.
Соляники засноване хорунжим білопільської сотні Соляником П. в 1760 році як хутор в три хати. Поряд було ще ряд хуторів: Соханів, Заріцкий та інші, всього - 5. Навіть сьогодні в Соляниках 5 кладовищ. Відомо, що в Соляниках проживав поміщик, який емігрував у Канаду. Вже в 1991 році його потомки через ін’юрколегію Радянського Союзу (СРСР) просили повернути їм маєток прадіда. На привеликий жаль ніхто з старожилів ні сьогодні, ні 20 років тому не пам’ятають нічого про маєток. Мовчать і архіви поки що. Відомо що навколо хуторів у ХІХ ст. було 9 вітряків. Перша артіль, ім. Леніна, була організована весною 1931 року. До 1972 року село входило до Новоіванівської сільради в складі колгоспу ім. Жданова. В 70 – 90 роки в селі були фермські приміщення для ВРХ на 500 голів. Сьогодні в селі проживає 27 жителів. Виходцем села Соляники є Сохань П. С. професор, директор інституту археології України.


Факти, легенди та … загадки

В описі «Малоросійського гербовника» за 1894 рік сказано «… Потомство Михаила Искрицкаго относится к началу ХVІІ века… Колежский ассесор Александр Михайлович Искрицкий пожалован гербом 13 декабря 1800 года. Потомок того же Михаила Искрицкаго. Девиз герба: «Помяну милость Твою в роды родов!» Далі йде опис герба за підписом імператора Павла І. З тих пір всі представники роду Скрицьких стали Іскрицькими, бо імператор видав указ не використовувати українськомовну лексику в офіційних документах. І тільки на старих географічних картах ХVІІІ століття залишись назви поселень, заснованих Скрицькими, по-старому «Скрицьковщина», х. «Скрицкаго», тощо.
Однією з нерозгаданих легенд є легенда про поховання в склепі роду Куколь – Яснопольських. Розповідають, що склеп був побудований глибоко під землею (на глибині 4-х метрів), і в ньому знаходиться 7 гробів поряд. В ті часи склеп знаходився в саду маєтку. А сьогодні немає саду, лише присадибні городи. До речі, за споминами старожилів, останій раз у склепі були люди, коли весною 1919 року місцеві партизани переховувались від кайзерівців. Частина партизан була в склепі, а частина (5 чоловік ) - у винному підвалі. Цих, останніх, німці знайшли і розстріляли за селом. Після цього місцеві чоловіки закрили вхід до склепу, щоб … «посторонні не тривожили мертвих». Вже в 1932 році останки 5 розстріляних перепоховали в центрі села і поставили монумент. І до сьогодні учні училища опікуються цією могилою.
Наступною популярною легендою є підземні ходи. Відомо, що кожна церква в ті важкі часи мала свої замасковані виходи за межі своєї території. А церков у селі було 2. Перша прислужила 107 років, друга – 70. Останній раз підземний вхід у церкві бачили будівельники в 1972 році, коли ремонтували сцену в тодішньому клубі. Про те дізнились відповідні органи влади та наказали замурувати вхід цеглою і засипати землею. За легендою, підземні ходи прокопані попід ставом до іншого маєтку, крім того і до маєтку Куколів теж був, очевидно, хід, або до того ж склепу…, чи до господарських будівель маєтку… Ця легенда повністю підтвердилася весною 2012 року, коли в селі працювали київські археологи і проводили геосканування території церкви…
Досить довго в селі говорили, що перед революцією поміщики Терещенко заклали фундамент нової церкви, але перша світова війна все змінила. Вивчаючи історію роду, вдалось виявити, що дійсно фундамент був, але не церкви, а родиної усипальниці. Навіть приведено архітектурний проект (до речі його малюнок є в музеї роду Терещенків у нашій школі)…Не судилося…
Ще однією легендою є те, що власниками земельних угідь навколо села були далекі родичі роду О. С. Пушкіна. Дійсно таким родичем був згаданий С. Дорошенко, російський поміщик з роду матері поета. Своїх маєтків у нього було багато в Курській та Орловській губерніях. Він лише 9 років був власником маєтку Титових, який спалили повстанці в 1870 році…
Щодо назви «Султанівка» згаданий господар Супрун купив тоді близько 40-ти десятин землі для своєї «непутьової» дочки, яка разом з малими дітьми повернулась до батьків у Супрунівку від свого чоловіка – татарина з південних районів України (тому і «султанша»). У нас …«народ скаже, як завяже», тому за хутором «супрунівни» закріпилось «Султанівка».
До 1991 року в Іскрі говорили, що хрест з церкви великомучениці Варвари десь захований. Дійсно, після передачі приміщення церкви єпархії, новий священник отець Веніамін разом з ініціативною групою знайшли металічний хрест на одному з 5 кладовищ села Соляники. Сьогодні купольний хрест знаходиться в приміщенні церкви.
Ще одним з цікавих фактів, пов’язаних з церквою, є те, що похований священник отець Андрій не біля церкви, як по церковному канону, а на кладовищі хутора Вировцівка, тобто, на мирському кладовищі. І там поховали його не в центрі, як за звичаєм, а біля краю. Влада, навіть, заборонила ставити хрест. Тільки через рік, коли голова сільської ради був командирований на Смоленщину, місцеві чоловіки самостійно поставили деревяний хрест. Але… розстріляному священику і після смерті не дали спокою. Вже після війни один з громадян поряд з кладовищем будував будинок. І настільки «виступив» на вулицю, не послухавши сусідів, що могила священника попала прямо на воротах господарства… І …вже членів родини немає в живих…, а родичі виїхали за межі району…
На території школи знаходиться могила воїнів, що загинули при визволенні Іскрисківщини від фашистів. Їх імена написані на обеліску момеріалу, їх 8. За могилою постійно опікуються учні школи з 1952 року, коли їх перепоховали в садку. Згодом виявилося, що боїв за село не було, а воїни, поховані спочатку на «солдатському кладовищі» за селом, були в тяжкому стані і померли в військовому госпіталі, що розміщався в навчальному корпусі тодішнього технікуму. Десь з півроку (до березня 1944 року) після війни госпіталь працював, а потім його перевели ближче до фронту.
Дуже цікавою є легенда про будівництво залізниці Київ – Куськ, розпочатої в 1861 році. По генеральному плану будівників, залізниця прокладена була б поряд з селом Іскрисківщина, і тут була б залізнична станція (Волфіно). Але непокірна громада всіх населених пунктів не продала землі під будівництво дороги. «…під цю дорогу з Курська в Київ, землі громада не дала…» – писав поет…Отже, будівникам довелося вести будівництво поза межами земель громади. Витрати збільшились майже вдвічі, бо довелось насипати великі насипи біля с. Проруб та зрізати високі береги ярів біля с. Новоіванівка, Курилі та Соляники. По всіх цих ярах будівельники збудували віадуки та мостові переходи. Але коли дійшли до витоків річки Камишанки, на якій в селі Іскрисківщина стояли 8 водяних млинів, будівельники «забули» побудувати віадук. Таким чином, основні джерела річки були відгороджені високою дамбою залізниці, за якою виникло велике озеро з красталево чистою і завжди холодною водою. Згодом виник підземний стік води в яри села Шпиль до річки Павловка. Водяні млини залишились «без роботи». Довелося довкола села будувати вітряки. Станом на кінець ХІХ століття довкола Іскри стояло 16 вітряків.
Вже згадано, що на надгробному камені І М. Терещенка в липні 2007 року поставили пам’ятний хрест. Але поряд знаходиться надгробний камінь на могилі його дочки Ольги. До 1937 року на камені стояла бронзова скульптура ангелочка на стільці на фоні хреста «Маєвського». Бронзові скульптури з обох могил родинного поховання Терещенків зняли влітку 1937 року. Фото однієї з композицій («ангелочка») ми отримали тільки два роки тому від однієї з жительок м. Білопілля. На цьому фото сфотографовані молоді вчителі Прорубської школи біля пам’ятника з композицією. Згодом довелося довідатися, що згадану композицію наші земляки в 70 – ті роки бачили в одному з музеїв м. Києва. В якому?
Подивившись на старе приміщення церкви, з одного боку можна побачити, що частина дерев’яної обшивки знята. Чому? На моє запитання один із старожилів усміхнувся, а потім розказав, як тими дошкими один невгамовний житель села хотів зимою пічку топити. Та вийшло так, що не спалив жодної дошки, а тільки посмішив сусідів. Дошки з церкви щонайменше 15 років замочувались в водяному розчині сизого глею (бокситів), то ж не піддавались горінню, а тілки обвуглювались. Така технологія заготівлі будівельного матеріалу була досить пошириною в ті роки, причому найчастіше, заготовлені до складання в стіну колоди замочувались на болоті до 20 років а то й більше… «Просмолені» таким розчином колоди, неможливо було запалити від звичайного сірника чи смолоскипа. Крім того, глей захищав деревину від гниття та шкідників. А тому приміщення церкви стоїть ось уже більше 160 літ… Це все що дійшло до нас з середини ХІХ століття.
Загадкою є і похорони засновника училища Терещенка Івана Миколовича у квітні 1903 року. За легендою – четвірка коней із лафетом ,на якому перевозили гроб з небіжчиком, всі 4 км від ст. Волфіно і до церкви, де поховали Івана Миколовича, коні не становились на голу землю. Перед кортежем клали коври із сукна, яке після проїзду екіпажу забирали місцеві жителі. А на поминках кожному із присутніх дали по срібній ложці та тарільці, які залишились у поминальників на спогад про мецената. Так було, чи ні? Документально не підтверджено, але село це пам’ятає…
В селі працює мережа приватних магазинів. І, хотілося, щоб ще краще жилося людям нашого села, ніж є зараз. З новими часами приходять нові традиції та св’ята. Останні 10 років село 17 грудня св’яткувало «День села». Це - «Престол» для нашого села… Але два роки тому «день села» перенесли на День Різдва Присвятої Богородиці, 21 вересня, за рішенням депутатів сільської ради.
Іншим зимовим святом для жителів села є день першої неділі лютого, коли в нас проводяться міжнародні змагання під назвою: «Гусячі бої». Змагання проводяться з ініціативи великого птахолюба Павловського В. Б. та підтримці керівництва місцевих органів влади. На ці бої птахів привозять в «крутих машинах» з Курська, Києва, Житомира та інших міст, а також з багатьох районів Сумської області…
Часи ідуть – село живе!