• Увеличить размер шрифта
  • Размер шрифта по умолчанию
  • Уменьшить размер шрифта

Історико-краєзнавчий нарис

Печать

Білопілля та Білопільський район


Місто Білопілля є центром одного з районів сучасної Сумської області, має велику , складну і славну історію , яка безпосередньо пов’язана з усією історією нашої Батьківщини – України. Історичні джерела свідчать , що в багатовіковому розвитку суспільно – політичного й культурного життя сучасної Білопільщини було багато різних і водночас тотожних процесів та етапів розвитку і, насамперед, двох тривалих історичних періодів.

Перший з них пов’язаний ще з існуванням Київської Русі , коли на території сучасної Білопільщини було засноване давне містечко Вир , що розміщувалося при злитті річок Вир і Крига. В давніх літописах про це містечко згадується у 1096 році, у 1111 та 1113 роках у зв’язку зі славною боротьбою князя Володимира Мономаха проти половців. Пізніше містечко Вир неодноразово згадувалось у літописах , що розповідали про діяльність інших князів – мономаховичів та їхніх наступників , зокрема Ізяслава.

Наш найвизначніший історик і перший президент України Михайло Сергійович Грушевський , розповідаючи у своїй “Історії України - Руси” про похід Київського князя Ізяслава Давидовича на половців у 1161 році , посилаючись на “Іпатьєвський літопис” , згадує і про невеличке містечко Вир, що на Посейм’ї.

У боротьбі з половцям та іншими загарбниками мешканці Виру мужньо відстоювали свою територію. Проте у 1239 р. Вир, як і ряд інших, спустошили і спалили татаро – монголи. Після цього згадки про Вир у літописах зникають.

Та після татаро – монгольської руїни настав тривалий період (XIII – XV ст.) поступового залюднення території так званого “Дикого поля” , пізніше – Слобідської України. Він, цей процес, здійснювався у формі двостороннього колонізаційного руху або еміграційного залюднення цих територій різними потоками населення. З одного боку, це здійснювалось за рахунок стихійного переселення маси українського населення с центрального Лівобережжя та Правобережжя Дніпра , що втікало від гніту правлячих там польсько – литовських режимів. З іншого боку, московсько – російські правлячі кола , здійснюючи свої імперсько – політичні територіального розширення своїх територій з тим, щоб утримувати і здійснювати свій вплив на українських землях, в Слобожанщині , засилали сюди своїх поселенців. Усе це справляло визначальний вплив на історичну долю Слобожанщини в цілому та її окремих територій.

Уже з середини XVI ст. на території колишнього містечка Вир виникає військова російська сторожа, а згодом на цій же місцевості колишнього Вирського городища розмістилися і татарські переселенці, так звана татарська сакма (або поселення).

Епоха Хмельниччини загострила стосунки між різними етнічно – національними колами поселенців на Слобожанщині. Водночас у цей же період, зокрема, після рішення Переяславської ради 1654 р. про приєднання України , під назвою “Малоросія” до Московської держави , посилився процес заселення і створення у смузі , що розмежовувала землі України і Росії, нових поселень за рахунок емігрантів як з Українського, так і інших народів.

Уже протягом 50 – 60 років XVII ст. відбулося заснування значної кількості поселень на Сумщині як північно – західної частини всієї Слобожанщини або Слобідської України (що походить від слова “слобода” та “слобідка” , тобто поселення: містечко чи місто). Ці поселення виконували тоді не лише господарські , а й певні військово - охоронні функції. Переважну їх частину становили представники українського козацтва. Так, весною 1655 р. 100 чоловік на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим прибули з – за Дніпра , з м. Ставище, щоб поселитись на річках Псел та Сумь, і звернулись з проханням надати їм дозвіл на таке поселення. Відповідний дозвіл було надано 25 червня 1655 р. , і цей рік можна вважати датою заснування м. Суми. Щоправда, правильною датою може бути і 1658 рік, коли була здійснена первісна розбудова цього міста. Кінцем 653 – початком 1654 р. датується і заснування м. Охтирка. Протягом 1654 – 1655 років відбулося заселення слобод Терни , Ворожба та ін.

Місто Білопілля на Сумщині також відродилося в цей період. Датою його виникнення вважається 1672 рік, коли група українських козаків на чолі з сотником Степаном Фоменком , що прибули з містечка Білопілля на Вінниччині під Козятином і поселились на старовинному Вирському городищі. Отже , в дійсності місто Білопілля було продовженням історії давнього містечка Вир, що зберігало і продовжувало славні традиції свого попередника – містечка Вир, якому вже виповнилося 900 років. Першою назвою відновленого міста була “Крига” (за назвою річки), а потім у 1681 році воно отримало назву Білопілля на честь того містечка , з якого прибули перші переселенці. По грамоті 1672 р. у Білопіллі при заснуванні його вже було 1352 чол. – переважно вихідці з – за Дніпра. У 1683 р. Білопілля стало сотенним містечком Сумського полку. Крім Степана Форменка , тут був і сотник Степан Куколь, виходець з Молдавії. Вони звертались до московського царя з проханням про розмежування земель міста Білопілля з путивльським уїздом , що й було зроблено надісланими з Москви чиновниками.

По відповідній грамоті1704 року до Білопілля , як до сотенного містечка, були приписані села Крига, Ворожба та Павлівка. Ще до того у 1072 році , за розпорядженням метрополита рязанського Стефана, що керував патріаршими справами цього регіону, було створено Білопільське управління духовних справ. Крім білопільських, йому були підпорядковані церкви Білопільського округу, а саме військових поселень Ворожби , Климівни , Проруба і Річок, а також сіл і слобідок Іскрисківщини , Павлівки, Вирів, Улянівки і Куянівки.

У самому ж Білопіллі перший соборний храм був побудований ще в часи розбудови Білопілля як містечка , тобто не пізніше 1672 р. А вже десь на середину 19 ст. у ньому існувало 8 церков , у тому числі і головний кам’яний соборний храм, побудований у 1817 – 1827 р. р. з трьома приходами. Коли у квітні 1849 р. у Білопіллі була велика пожежа , що знищила багато будівель, цей храм уцілів, хоча великі хвилі пожежі пронеслись з трьох його боків і мешканці міста сприйняли це як “чудо милості Божої”. У цьому храмі збереглись унікальні старовинні коштовності, зокрема, “Євангеліє”, видрукуване у Києві 1697 р. , “Требник Петра Могили” теж київського друку 1646 р. на ін.

З початку свого існування Білопілля – сотенне містечко Сумського полку. Воно було заселене переважно військовослужилими зі слобідських полків. За переписом 1732р. у Білопіллі проживало: козаків з сотником – 497 чол., підпомічників – 2122 чол., мельників і різних робітників – 154 чол., духовнослужбовців – 29 чол., а всього 2802 чол. За переписом 1785 р. усі мешканці цього міста складали: чоловіки – 4588, жінки – 4499, а всього – 9087 осіб, з яких переважна більшість була військослужилими і зовсім небагато – купці і міщани. Вони займались в основному хліборобством , тваринництвом, садівництвом та винокурінням. Місто мало 72 млинів та мильниць – вітряних і водяних, а заводів і фабрик у той час ще не було. Не випадково і герб Білопілля, затверджений у 1781 р., - полотнище, на якому зображалось золотисте поле з трьома водяними мильницями на ньому.

До 1765 року Білопілля існувало як сотенне містечко Сумського полку, потім з 1765 до 1780 р. р. у ньому ввели комісарське управління , а алі воно – повітове містечко Харківського намісництва.

У 1779 р. , коли Білопілля входило до Харківського намісництва як повітове (точніше – окружне) містечко Білопільського комісарства, у Білопільському окрузі вже проживало 25304 чол., з них 8173 військовослужбовців, що проживали безпосередньо у м. Білопілля. За переписом 1785 р. і Білопіллі нараховувалося всього населення 9087 чол. На цей же рік у Білопільському повіті земельні угіддя становили: рілля – 117212 десятин землі, сінокіс – 19821, ліс – 2780, сади і городи – 7025 десятин. Тобто, Білопільщина була і залишається типовою, можна сказати, класичною сільськогосподарською територією.

Мешканці Білопілля , як сотенного містечка Сумського полку, брали активну участь у тих війнах , які вела Росія за царя Петра І та його наступників проти Туреччини , Швеції, інших держав у 18 – 19 ст., виявляючи при цьому як загальноруський , так і український патріотизм. На долю населення Білопілля , як і всієї Слобідської України , довелося пережити епоху лицемірної політики Катерини ІІ по перетворенню Слобідської України, яка до того мала свої патріотичні традиції козацького державотворення з місцевим самоуправлінням, у складову частину Російської імперії. Історія свідчить , що і росіяни, і поляки , особливо з другої половини 17 ст. і у наступні роки, розпалювали між українським козаками ворожнечу, здійснюючи політику “розділяй і володарюй”. Проводячи у життя цю політику , вони всіляко намагались перешкодити процесам українського державотворення, що, зокрема, знаходило прояви і у частих змінах назв адміністративно – територіальних утворень на території України. Козацька служба слобідських полків перестала існувати після закінчення війни Росії з Туреччиною 1768 – 1774 р. р. Створене у 1780 р. Харківське намісництво 1796 року було перетворене на Слобідську Українську губернію, яка, в свою чергу, пізніше, у грудні 1835 р., була перейменована на Харківську губернію, після чого сама назва “Слобідська Україна” відійшла у вічність. Проте населення Білопільщини , як і всієї Слобожанщини, продовжувало і продовжує зберігати і шанувати свої етнічно – національні традиції саме як українських патріотів.

У роки зростання національної самосвідомості українського народу у 19 – 20 – му ст., що проявлялося і в подальшому розгортанні національно – визвольної боротьби, з Білопільщини вийшла плеяда видатних українських патріотів: учених, письменників, діячів культури і активних борців за українську незалежність. Населення краю глибоко шанує і примножує славні здобутки і традиції своїх видатних земляків. Заслуговують при цьому вдячності краєзнавці – історики Володимир Хроленко, Валентин Сандул, Юрій Мероненко та інші, які роблять важливу патріотичну справу. Постійно висловлюючи на сторінках преси і , насамперед, місцевої, славні сторінки історії свого краю.

Білопільщина за всю свою історію на всіх її етапах дала справді дуже багато талановитих і мужніх людей, які виявили себе в різних галузях виробництва , науки , культури, освіти, мистецтва, спорту та в захисті своєї батьківщини. Про це, зокрема, свідчить те, що за виявлені у роки Великої Вітчизняної війни хоробрість і мужність 6 чоловік з Білопільщини стали повним кавалерами ордена Слави, а 9 – Героями Радянського Союзу. Повними кавалерами ордена Слави були: Павло Михайлович Авраменко, Павло Степанович Бабченко, Михайло Андрійович Вінниченко, Григорій Гаврилович Кулик, Андрій Антонович Тисячник, Микола Федорович Шатрюк. Героями Радянського Союзу стали Петро Миколайович Авраменко, Михайло Петрович Борисенко, Василь Терентійович Гурин, Федір Терентійович Дачко, Федір Федорович Дудник, Іван Якович Касян, Пилип Андрійович Логвин, Дмитро Іванович Ракуса, а Степан Павлович Супрун – уродженець села Річки – став першим двічі Героєм Радянського Союзу. Більше десяти тисяч білопільців за участь у Великій Вітчизняній війні були нагороджені іншим бойовим орденами і медалями.

Про звитяжну героїчну працю білопільців у народному господарстві свідчить те, що 8 з них стали Героями Соціалістичної Праці. Це Євдокія Яківна Богодушко, Парасковія Григорівна Гладенко, Матрона Юхимівна Жеребило, Володимир Федорович Колесник, Варвара Олександрівна Івануна, Парасковія Матвіївна Комісар, Агрипина Антонівна Пармузіна, Іван Володимирович Черненко.

Білопільщина шанує і гордиться також когортою земляків, які залишили безцінну творчу спадщину, що відіграла і відіграє важливу роль в історії не лише нашого, а й інших народів. Так, у Білопіллі народився Максим Олексійович Антонович (1835 - 1918), який потім став відомим російським демократом – просвітителем , філософом – матеріалістом і природознавцем та літературним критиком. У Білопіллі теж народився і відомий пізніше актор Данило Сидорович Антонович – Будко (1889 – 1975 р. р.), який став народним актором СРСР, лауреат Державної премії.

У 1916 р. у Білопіллі народилася ще одна , безперечно унікальна людина, своєрідний геній художньої вишивки Тамара Василівна Ливицька (дівоче прізвище Друзьова). Її високопрофесійні художні картини, створені не пензлем , а вишиті художньою гладдю з використанням звичайної голки, такі як “Плач Ярославни”, копія картини “Монна Ліза” Леонардо да Вінчі, над якою вона працювала протягом року, портрет Льва Миколайовича Толстого та інші стали справжніми шедеврами. Про це свідчать численні відгуки сучасників, що з’явилися в пресі під назвами “Чарівна голка Ливицької”, “Голка як пензель”, “Малює голка” та інші. Серед багатьох шедеврів великої художниці, заслуженого майстра народної творчості України Т.В.Левицької є чудові картини – портрети першопрохідця космосу Ю.О.Гагаріна, прославленого керівника партизанського руху на Україні С.А Ковпака, видатних письменників Т.Г.Шевченка , О.С.Пушкіна ,Давида Гурамишвілі та інші.

Вшановуючи історію свого краю та зберігаючи пам’ять про славні справи і подвиги земляків, білопільці знаходять різні форми патріотичного виявлення. Так, мешканець села Шкуратівка Йосип Хомич Мухопад , повернувшись до свого села , побачивши його розграбованим фашистами та довідавшись про багатьох загиблих у полум’ї війни односельців, вирішив вшанувати їхню пам’ять створенням фруктового саду біля школи , а потім й дендропарку з хвойних довголітніх дерев, кожне з яких було посаджене на честь певного загиблого земляка. Його ініціативу підтримали юні помічники й послідовники , які доглядали за деревцями, котрі уособлюють пам’ять про загиблих земляків. І ростуть та шумлять у Шкуратів ці хвойні дерева 13 родів і 50 видів , що уособлюють світлу пам’ять односельців.

Яскравою сторінкою в історії Білопільщини були її зв’язки з великим російським письменником Л.М.Толстим. За часів життя письменника вона була своєрідним осередком “толстовського впливу”, провідником якого виступав відомий толстовець князь Д.О.Хілков. Будучи полковником царської армії, Дмитро Олександрович в середині 80 – х років демонстративно порвав з військовою кар’єрою і переїхав жити у родовий маєток, що знаходився у селі Павлівка. Як послідовник учення Толстого , він ходив у селянському одязі , косив сіно, орав землю, відкрив школу і пропагував толстовські ідеї серед селян про рівність усіх людей та віддавав селянам в оренду за доступними і навіть символічними цінами свою землю, створив бібліотеку і дозволяв селянам користуватися нею та виступав на захист селян. І хоча дії князя були в значній мірі утопічними , вони мали позитивний вплив у майбутньому для мешканців краю.

Серед усіх вихідців з Білопілля і Білопільщини, безперечно, найбільш видатними особистостями були великий педагог – новатор і письменник Антон Семенович Макаренко і один з найяскравіших поетів – ліриків Олександр Олесь.

Антон Семенович Макаренко народився у Білопіллі 13 березня 1888 року у сім’ї робітника залізничних вагонних майстерень. Ще у шкільні роки відчув потяг до педагогічної діяльності, яка спонукала його послідовно пройти навчання спочатку на педагогічних курсах училища, а потім, після закінчення учительського інституту з золотою медаллю, остаточно присвятити себе педагогічній діяльності. Найзначнішими етапами його новаторської педагогіки було керівництво створеним ним виховними закладам для неповнолітніх і безпритульних дітей – колонією імені М.Горького поблизу Полтави (1920 – 1928), а потім комуною ім. Дзержинського в Харкові (1927 – 1935 р.р.) та трудовою колонією у м. Бровари на Київщині (1936 – 1337 р.р.). Він розробив науково – теоретичні положення про загальні закони, принципи і закономірності виховання і втілював їх у конкретні справи. Вони, ці принципи, передбачали якомога більшу вимогливість до людини і одночасно максимальну повагу до неї як до особистості, надання особливої ролі колективу у виховній діяльності і , насамперед, прагнення до того . щоб у кожній людині виховувались найкращі людські риси: чесність, порядність, прагнення удосконалювати навколишній світ, пізнавати і засвоювати в ньому все людське, бути справжньою Людиною!

Саме тому А.С.Макаренко був і залишається одним із найбільш визнаних педагогів у світі. При це свідчать, зокрема, і висловлювання зарубіжних учених. Так, норвезький учений Арне Ролл визнавав: коли він писав свою працю про Макаренка, то зрозумів, що “геніальність Макаренка така велика і його заслуга перед історією така грандіозна, що тільки нові покоління їх поцінують”. А професор Бохумського університету ФРН Оскар Анвайлер відзначив, що “Антон Семенович Макаренко – сучасний класик педагогіки. Інтерес до нього за межами однієї країни не йде ні в яке порівняння з інтересом до будь – якого іншого педагога з недавнього минулого”.

За рішенням 24 – ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО весь світ відзначив 100 – річчя від дня народження великого українського педагога і просвітителя. Він був і залишається одним із п’ятнадцяти найбільш великих педагогів світу. Саме таким і шанують його земляки – білопільці. Його ім’ям у Білопіллі названо школу – інтернат , бібліотеку , вулицю, споруджено два пам’ятники , створено музей Антона Семеновича , який увічнює безсмертність його великої видатної і гуманної діяльності.

Другим світочем світового масштабу , якого дала Білопільщина , був великий поет – лірик Олександр Олесь (справжнє ім’я та прізвище – Олександр Іванович Кандиба). Він народився у Білопіллі 5 грудня 1878 року. По батьківській лінії рід його був з чумаків. Батько Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані , де трагічно загинув, коли Олесеві було 11 років. Виховувала його та ще двох дітей мама – Олександра Василівна, проста розумна селянка, яка рано навчила Олеся читати та прищепила йому любов до поезії, особливо до “Кобзаря” Т.Г.Шевченка , якого він ще малим знав напам’ять. Любов і здібності до поезії у Олеся виявилися рано: уже у дев’ять років він написав свого першого вірша. 1907 року була видана його перша поетична збірка “З журбою радість обнялась”. Вона принесла йому популярність і засвідчила, що в українську поезію прийшов новий талант, якому властиве глибоке відчуття природи і щирий поетичний ліризм у сприйнятті світу. Це підтвердили наступні його поезії і той факт , що велику кількість віршів Олеся більше півсотні відомі композитори поклали на музику. Чимало з них , зокрема. , такі як “Сміються, плачуть солов’ї”, “Айстри”, “Чари ночі”, “Літньої ночі” та багато інших , стали справжніми народним піснями.

Особисте життя О.Олеся склалося важко. Схвально зустрівши революцію 1905 – 1907 р. р. та Лютневу революцію 1917 року, він, як український патріот, на сприйняв Жовтневої революції і в 1919 році виїхав до Будапешта і залишився в еміграції. Спочатку поживав у Австрії , а потім до кінця свого життя – Чехословаччині. У еміграції написав і видав серію поетичних творів , більшість яких створена тугою за Батьківщиною. Фактично все життя він мріяв і прагнув повернутися “у рідную годиноньку , на милую Україноньку”. Та , на жаль, це не вдалося здійснити. Після того, як його син Олег Ольжич загинув у німецькому концтаборі, вже хворий О Олесь потрапив у лікарню , де й помер 22 липня 1944 р. Друзі поховали його на празькому цвинтарі.

Добре знав і високо цінував О.Олеся М.С.Грушевський. Ще у 20 – ті роки він писав про нього як про “найбільшого з нині живущих поетів на Україні”. П.Г.Тичина вважав О.Олеся “великим поетом своїм учителем”. А видатний літературний критик Сергій Єфремов писав про О. Олеся , що він “дав гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо е підіймався на Україні”.

Добру пам’ять про себе залишив ще один білопілець – видатний вчений- хімік і громадсько – політичний діяч Федір Данилович Овчаренко. Він народився 8 лютого 1913 р. в селі Василівщина Білопільського району. Закінчивши Білопільську середню школу , а потім хіміко – біологічний факультет Глухівського педінституту , він прагнув присвятити себе науково – педагогічній діяльності. Під час війни і 1941 – 1945 роках воював у складі військ Прибалтійського і Ленінградського фронтів, за що був нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни першого і другого ступенів. Після війни продовжив науково – педагогічну діяльність , став кандидатом і доктором хімічних наук , а в 1961 р. був обраний академіком Академії наук України. Як активний державний і політичний діяч неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України і Радянського Союзу , а також членом Політбюро і секретарем ЦК Компартії України. Як видатний учений у галузі хімії і мікробіології, мав високий авторитет не лише у радянські ,а й у світовій науці. Кембриджським комітетом Великобританії у 1996 р. йому було присвоєно звання “Людина року”. Він завжди був самим собою і зберігав риси чесної, порядної і високоморальної людини. Про це свідчать всі хто близько знав і працював з ним. У своїх спогадах про Ф.Д.Овчаренка професор, доктор наук Я.С.Калакура , який кілька років був помічником як секретаря ЦК партії, згадує: “Федір Данилович Овчаренко не був типовим партійним керівником , а швидше винятком у тодішній парт номенклатурі. Високим інтелектом, природною інтелігентністю і культурою він робив виклик існуючій системі”. Всією соєю діяльністю , підкреслював далі автор , Ф.Д.Овчаренко доводив, що “яку посаду б не обіймала людина , вона має залишатися сама собою, бути чесною, порядною, високоморальною. Зразком такого розуміння керівної посади був Федір Данилович Овчаренко, який став учителем для багатьох людей”. Інший соратник Ф.Д.Овчаренка – академік НАН України Дмитро Задонський також підкреслював, що природа нагородила Федора Даниловича рідкісним даром інтелігентності і що ця інтелігентність “складалась не лише з розуму, професійної освіченості , загальної культури , але й з рідкісної тактовності у стосунках з людьми , котрі його оточували”.

Білопільщина справді багата талановитими людьми у минулому і сучасному. Всі, кого доля занесла жити в інші місця України чи й за її межі, зберігають світлу пам’ять про неї не лише як Батьківщину талановитих людей , і як край чудової природи з родючим грунтами, садками с солов’їними піснями. Не випадково цей край глибоко шанує наш великий і видатний земляк – уродженець села Хоружівка сусідського Недригайлівського району , справжній народний Президент України Віктор Андрійович Ющенко. Свою першу школу діяча – фінансиста він пройшов на посаді керуючого відділенням Держбанком СРСР у селищі міського типу Улянівка., що на Білопільщині. Тут він протягом восьми років формувався як професійний банкір. Звідси пішов своїм великим славним шляхом.

Хай буде вічно щасливим і радісним цей милий край.



Доктор історичних наук , професор,
член – кореспондент Академії
наук України, директор інституту археології
Павло Степанович Сохань